А.К.Орла
на міжнародній конференції "ЄС – Росія – Україна: нові модальності розвитку", Львів, 4 березня 2011 р.
Хотів би, не повторюючи думок попередніх учасників конференції, запропонувати вашій увазі декілька теоретичних тез для подальшого обговорення.
У мене як у політолога та дослідника не викликає жодного сумніву те, що Україна, Росія та Європейський Союз складають єдину за своїми засадами цивілізацію. Відмінностями цієї цивілізації є те, що вона базується на античній світоглядній спадщині та на християнському ціннісному корінні.
Але багато хто так не вважає. І це зрозуміло. Цей спільний ціннісний простір був десятиліттями розколотий. Спочатку на ньому постали авторитарні режими, які цю спадщину заперечували. Потім багато років тривала холодна війна. І багато кому почало здаватися, що західна та східна половинки Європи, чи, якщо брати ширше, євро-атлантичного простору, представляють собою два майже антагоністичні, імманентно ворожі один одному світи.
Наш зір також дещо затьмарює той факт, що ми сьогодні спостерігаємо зміну парадігми цього об"єднання.
Що мається на увазі?
Після падіння Берлінського муру практично всім – і на Заході, і на Сході – здавалося, що єдиний шлях об"єднання розколотої цивілізації – це просте копіювання Сходом західних законів, порядків, суспільних моделей. Візуальним, усім видимим відображення цього процесу було розширення на Схід двох організацій, які представляли для навколишнього світу обличчя західної частини цієї цивілізації. Маю на увазі ЄС та НАТО.
Здавалося, що ці процеси триватимуть вічно, і з бігом часу охоплять собою й Україну, а десь через 50 років – і Росію. Так вважали багато політиків, експертів, навіть керівників держав.
Але цього не вийшло. Чому?
По-перше, простого копіювання чужого досвіду виявилося недостатньо. Суспільні зміни потребували більшого часу, а головне, визрівання самих суспільств та змін цілих поколінь.
По-друге, розширення НАТО призвело до загострення суперечностей у сфері безпеки. Наростання взаємної недовіри почало нагадувати часи холодної війни.
І третій - на мій погляд, головний чинник. Практично повністю вичерпався потенціал абсорбції Західним світом східних країн. Війна у Південній Осетії поклала об"єктивний край розширенню НАТО. А одномоментне прийняття до ЄС 10 країн Східної Європи вичерпало насамперед політичну волю урядів західноєвропейських країн до подальших розширень.
Якщо потрібний приклад, можна подивитися, як ідуть переговори щодо членства в ЄС Хорватії. Минулого тижня пан Стіпе Месіч, колишній хорватський президент, скаржився у Києві на те, що його країна була готова до членства краще й раніше, ніж деякі нинішні країни-члени, але не потрапила до попередньої хвилі розширення і наразі змушена терпіти усі наслідки так званої "втоми від розширення" ЄС. Про важку історію євроінтеграційних сподівань Туреччини навіть не варто довго говорити, вона всім відома.
Більше за те, здається, що ЄС почав потроху втрачати роль носія найвищих демократичних цінностей та ідеалів навіть для тих країн і регіонів Східної Європи, які або вже вступили до Євросоюзу, або мають перспективу вступу.
Наведу тільки три приклади.
Перший приклад. Угорський закон про засоби масової інформації. До внесення поправок на вимогу Єврокомісії та Європарламенту нормами цього Закону ЗМІ присуджувалися до штрафів у 700 тис. євро, а блогерів навіть змушували "представлятизбалансовану інформацію про події, що відбуваються".
Другий приклад. Розстріл опозиційної демонстрації у січні цього року в столиці країни-члена НАТО і кандидата в члени ЄС (Албанія). Було відкрито вогонь на ураження, троє людей загинуло. На відміну від угорського закону про ЗМІ ця подія викликала досить мляву європейську реакцію.
Третій приклад. У доповіді Ради Європи, опублікованій у середині грудня 2010 року, лідера Косова Хашим Тачі названо керівником кримінального угруповання, яке займалося контрабандою зброї, наркотиків та людських органів. Це мені нагадує деякі людоїдські режими, що існували в Африці не так давно. Але замість засудження цього варварства цивілізована Європа мовчить, оскільки саме ЄС та НАТО відчувають неабияку провину за те, що привели до влади у Косові саме цих людей.
Навів ці приклади зовсім не для того, щоб засудити європейців, адже і в Україні, і в Росії далеко не все гаразд у перелічених сферах. Хочу констатувати простий факт: маючи стільки проблем у себе вдома, ані ЄС, ані НАТО просто не мають ані сил, ані можливостей для поглинання територій, що лежать на схід від їхніх нинішніх кордонів.
Однак, як це нерідко буває в історії, припинення одного історичного процесу вивільнило можливості для іншого. Ми сьогодні спостерігаємо зближення між Сходом і Заходом Європи, але вже не на ідеологічній, але на прагматичній основі, на основі врахування інтересів одне одного. Приклади цього наводили сьогодні пан Кожара та інші промовці.
Сьогодні на практиці відбувається та сама конвергенція, про яку говорили вчені, політологи та політики 70-80-х років. Але тоді вони мали на увазі зближення капіталістичної та соціалістичної суспільних систем, чого насправді не вийшло. Сьогодні ж розпочалась конвергенція двох половинок єдиної цивілізації.
Пам"ятаєте всесвітньо відомий вислів папи Іоанна Павла ІІ про те, що християнська церква повинна дихати двома легенями? Саме це відбувається у політичному житті континенту: єдина цивілізація ще не в повну силу, але вже починає дихати обома легенями.
Цей процес буде продовжуватися об"єктивно протягом наступних десятиліть. Він має шанси привести до того, до чого не змогли привести розширення західних політичних і військових структур: створення єдиного економічного, безпекового та гуманітарного простору на європейському та євразійському просторах.
Яке у цьому контексті завдання України? Воно дуже просте: знайти місце в цьому процесі, вписатися в нього, стимулювати його, лобіювати його на міжнародній арені. І ми отримуємо від цього шалені дивиденди.
Безумовно, є інший шлях: протидіяти об"єктивним процесам, підбурювати протистояння, розколювати Європу. Безумовно, у світі є сили, не зацікавлені у зближенні Європи та Росії. Це – об"єктивний факт. Але Україна повина грати у власну гру, керуватись тільки своїми, національними інтересами.
Гадаю, для нас прикладом має бути в цьому Польща. Польсько-російське примирення стало одним з найдраматичніших подій 2010 року. Його вітали всі в Європі. Ось слова Президента Саркозі, сказані ним під час саміту Веймарського трикутника: "Підхід Президента Коморовського до Росії є мудрим та сміливим. Кожна дія, що допоможе нам зрозуміти, що холодна війна закінчилась, буде вітатися".
Але будь-які сміливі кроки викликають незадоволення. Людей, які бажали б повернення минулого, надто багато. Ось, наприклад, колишній вже литовський політик пан Адамкус, за повідомленням газети "Дельфі", каже, що нова Росія наслідує царську, імперіалістичну політику, відносини між Польщею та Литвою нібито погіршилися, а литовських колишніх керівників нібито у держдепі США допускають лише до чиновників третього рангу.
Поза будь-яким сумнівом, якщо Україна активно сприятиме зближенню Європи та Росії, це викличе спротив і незадоволення, так само як викликає спротив і незадоволення нова східна політика Польщі. До цього треба бути готовими. Минуле не відходить за одну ніч. Але ми не маємо на це надто зважати, якщо ми хочемо добрих перспектив для власної держави у новому світі, що швидко змінюється.
І останнє зауваження. Леонід Кожара вже згадував статтю російського прем"єр-міністра Володимира Путіна у виданні "Зюддойче Цайтунг". Дозволю собі навести ще одну цитату з цього матеріалу, вона є дуже важливою для нашого розуміння справжнього характеру подій навколо нас.
"Вважаю, що до нашого порядку денного ми повинні поставити питання про заохочення нової хвилі індустріалізації європейського континенту. У тому числі, шляхом створення стратегічних альянсів у таких галузях, як суднобудування, автопром, авіапром, космічні технології, медична та фармацевтична промисловість, атомна енергетика та логістика". (кінець цитати)
Вважаю, що, нехай не сьогодні і навіть не завтра, але охоплена економічною кризою Європа відповість на цей заклик. І рано чи пізно такі "стратегічні альянси" будуть створені. До цього штовхає уся логіка економічного розвитку на континенті.
Проте Україна може вже сьогодні створювати такі альянси – і з ЄС, і з Росією, при чому з боку Росії готовність іти назустріч є об"єктивно більшою. І тут питання нашого подальшого виживання як економічно розвиненої держави залежить від того, хто перший створить такі альянси. Якщо Україна поквапиться – матимемо конкурентні переваги. Якщо знову згаємо час, будемо плентатися у хвості подій і самотужки пристосовуватимемось до світу, який створять інші гравці – без нас. Щиро сподіваюся, що так не станеться.
